Гімн демократичної молоді у театрі Франка

Вчора, 23 вересня у Національному академічному драматичному театрі імені Івана Франка відбулася прем"єра вистави "Гімн демократичної молоді" за однойменним твором Сергія Жадана.

Думаю, у багатьох ознайомлених із творчістю автора читачів звістка про цю постановку мала би викликати принаймні подив. Важко було уявити як в межах однієї вистави можна поєднати сюжети шести цілісних і цілком автономних історій, ще й не розгубивши при цьому їх атмосферно гіркої філософії, що міститься у монологах автора.Та найбільше вражало не це. Сам факт перетворення міцних, дещо брутальних текстів в уявно вишукану класичну виставу і місце, де ці метаморфози мали би відбутися викликали у мене реакцію когнітивного диссонансу: Жадан і театр Франка здавалися малопоєднуваними.

Але побоювання не виправдалися, вистава видалася дуже гармонійною. Текст знайомого нам "Гімну..." став лише своєрідним батутом для польоту творчої думки авторів, які створили абсолютно новий мистецький продукт. В основі сюжету – історія власника найкращого клубу для геїв, у яку вплітаються ситуації і персонажі із інших повістей.

Історія, яку розповідають франківці, складається з двох, здавалося б, паралельних потоків – ліній бізнесу і кохання, зовнішнього і внутрішнього, які зливаються врешті в образі головного героя – звичайного такого собі Сан Санича (Дмитро Рибалевський, Дмитро Чернов), який має трішки божевільну і нестримну дівчину Марту (Ксенія Баша-Довженко, Тетяна Шляхова) та відчайдушних друзів, які чомусь втягують його у свої сумнівні історії. І це химерне поєднання бурхливо-пристрасного і дещо відстороненого кохання та неминучості залучення в абсурдний та жорстокий світ економічних відносин має обовязково вилитись в одвічне питання життя і смерті. Думаю, вистава саме про це, хоча звісно і про соціальну адаптацію, і про тіньовий сектор економіки також. До ліричності і мелодійності гімну франківців додався знаний саркастичний колорит жаданівських текстів, який вдало передали актори. В результаті – відчуття справжньої трагікомедії, коли сміємося з окремих фраз і плачемо від історії, в яку складаються ці фрази.

Дуже вразила відвертість і душевність гри Дмитра Рибалевського – виконавця ролі Сан Санича, здалося, що актор не покидав свого ліричного героя навіть під час завершальних поклонів, а його монологи на чорному тлі сцени викликали марші мурах по шкірі. Комедійності виставі додавали колоритні герої Остапа Ступки, Олексія Богдановича та Людмили Смородіної.

І обовязково слід сказати про чудовий музичний (заслуга Олексія Кітеля та Олексія Сікорського) та світловий (спасибі Ярославу Марчуку) супровід.

Треба було б, мабуть, віднайти щось варте негативної критики але. Ось Жадана не було на прем"єрі, а мав би бути.

Думаю, ця вистава має свою цільову аудиторію, хоча її у своєрідність заслуговує уваги усіх верств і прошарків. Зрештою, постановки творів сучасних українських авторів  – явище доволі рідкісне. Тому ця вистава – це подвійний крок театру – до сучасної літератури і сучасного глядача.